Глава 4.4.

Глава 4.4. ЗОНУВАННЯ Й КОМПАРТМЕНТИЗАЦІЯ

Стаття 4.4.1. Вступ

Метою цієї глави є надання рекомендацій щодо принципів зонування й компартментизації на місцях для країн-учасниць, що бажають створити та підтримувати різні субпопуляції з особливим станом здоров'я тварин на своїй території. Ці принципи слід застосовувати згідно з положеннями відповідних розділів Наземного кодексу. У цій главі також описано процедуру визнання таких субпопуляцій торговими партнерами.

Встановлення та підтримання стану відсутності хвороби на всій території країни має бути кінцевою метою для країн-учасниць. Однак, враховуючи складність досягнення цієї мети, країни-учасниці можуть бути зацікавлені у створенні та підтриманні субпопуляцій з особливим станом здоров'я тварин на своїй території з метою міжнародної торгівлі чи попередження та офіційного ветеринарного контролю певних хвороб. Такі субпопуляції можуть бути розділені природними чи штучними географічними бар'єрами, чи запровадженням режиму біозахисту.

Хоч зонування і застосовується до субпопуляцій тварин, визначених головним чином на основі географічних критеріїв, а компартментизація — до субпопуляцій тварин, визначених головним чином на основі практик управління та вирощування, побудованих на запровадженні режиму біозахисту. На практиці просторові параметри та запроваджені практики управління, включаючи план біологічного захисту, відіграють визначальну роль у застосуванні обох цих концепцій.

Зонування може сприяти більш ефективному використанню ресурсів у певних частинах країни. Розподіл на частини здатен забезпечити функціональну ізоляцію певної субпопуляції від інших домашніх чи диких тварин шляхом біозахисту — те чого не вдалося б досягти завдяки лише географічному відокремленню. В країні, де певна хвороба є ензоотичною, запровадження безпечної зони може сприяти поступовому офіційному ветеринарному контролю та викоріненню цієї хвороби. У випадку спалаху хвороби в раніше безпечній країні чи зоні, для покращення офіційного ветеринарного контролю за цією хворобою та неперервності торгівлі зонування може дозволити країні-учасниці обмежити масштаб поширення хвороби, шляхом чіткого визначення зони захисту, зберігаючи стан решти території країни, як і запровадження компартментизації, що також здатне забезпечити це країні-учасниці, враховуючи епізоотичні зв'язки між субпопуляціями чи стандарти практики біозахисту, попри розрізненість географічного розташування субпопуляцій.

Таким чином, країна-учасниця може мати кілька зон і компартментів на своїй території.

Стаття 4.4.2. Загальні принципи

Ветеринарна служба країни-учасниці, що створює на своїй території зони чи компартменти, має чітко визначити межі субпопуляції, згідно з положеннями відповідних Розділів Наземного кодексу, в тому числі й тих, що стосуються нагляду, ідентифікації тварин, простежуваності тварин та програм офіційного ветеринарного контролю.

Процедури, що використовуються для встановлення та підтримання особливого стану здоров'я тварин в зоні або компартменті, залежать від епізоотології конкретної хвороби, включаючи наявність та роль переносників, сприйнятливих видів дикої фауни та факторів навколишнього середовища, систем виробництва продукції тваринництва, а також режиму біозахисту та санітарних заходів, серед яких контроль простежуваності тварин.

Біозахист та нагляд є головними частинами зонування й компартментизації, впровадження яких слід здійснювати шляхом активної співпраці між виробничим сектором та ветеринарною службою.

Ветеринарна служба, в тому числі лабораторії, має бути організована і функціонувати згідно з положеннями Глави 3.1. та 3.2., щоб забезпечити надійну ізоляцію зон та компартментів. Цілковита відповідальність за підтримання зон і компартментів в рамках внутрішньої та міжнародної торгівлі покладається на ветеринарний орган країни.

Ветеринарний орган має провести оцінку необхідних і доступних ресурсів, для створення і підтримання зони чи компартменту, включаючи людські та фінансові ресурси, технічні можливості й готовність ветеринарної служби, відповідної галузі та систем виробництва продукції тваринництва (особливо у випадку з компартментом), в тому числі засоби для проведення нагляду, діагностики та, за можливості, вакцинації, обробку і захист від переносників.

В контексті підтримання особливого стану здоров'я тварин певної популяції або субпопуляціїтварин в країні, зоні чи компартменті, належні санітарні заходи та біозахистмають застосовуватись і до імпорту в країну, і до переміщення тварин, продукції, фомітів в зону або компартмент.

Ветеринарна служба має проводити видачу сертифікатів для переміщення тварин, регулярно інспектувати виробничі приміщення з документальним супроводом інспекційних перевірок, контролювати біозахисту, вести реєстри та процедури нагляду. Ветеринарна служба має проводити чи контролювати нагляд, повідомлення, лабораторну діагностику і вакцинацію, коли можливо.

Відповідальність, що покладається на сектор виробництва включає, за умови, погодження з ветеринарною службою, коли це необхідно, застосування біозахисту, документування і реєстрацію переміщень товарів та персоналу, управління схемами забезпечення якості, документування коригувальних заходів, ведення нагляду, перевірку правдивості повідомлень про хвороби та ведення відкритих реєстрів.

Стаття 4.4.3. Принципи визнання й запровадження зони чи компартменту

Запроваджуючи зону чи компартменткраїна-учасниця має базуватись на наступних принципах:

1. Розміри зони і її географічні межі мають бути визначені ветеринарним органом з урахуванням природних, штучних або адміністративних меж, про що має відкрито оприлюднюватися по офіційних інформаційних каналах.

2. Фактори, що обґрунтовують створення компартменту, мають бути встановлені ветеринарним органом на основі відповідних критеріїв, серед яких практики виробництва та вирощування, пов'язані з біозахистом, і ці критерії мають бути доведені до відома галузевих операторів по офіційних каналах.

3. Належність тварин і стад до певної субпопуляції в зоні чи компартменті доводиться наявністю епізоотичних перешкод, що чітко відмежовують їх від інших тварин і факторів ризику. Заходи щодо забезпечення ідентифікації субпопуляції, отримання та підтримання її стану здоров'я тварин завдяки виконанню плану біологічного захисту мають бути чітко визначені. Ці заходи мають бути адаптовані до конкретних умов. Вони залежать від епізоотології конкретної хвороби, факторів навколишнього середовища, стану здоров'я тварин в дотичних секторах, заходів біозахисту (контролю переміщень, використання природних, штучних чи адміністративних меж, просторової ізоляції тварин, контролю фомітів, практики торгівлі та вирощування тощо) йнагляду за хворобою.

4. Товари, що знаходяться у запровадженій таким чином зоні чи компартменті, мають бути ідентифіковані так, щоб можна було відстежити їх переміщення. Ідентифікація тварин може бути як колективною (на рівні стада), так і індивідуальною (на рівні окремої тварини), що залежить від системи виробництва. Переміщення товарів у чи із зони, чи компартменту має документуватися і контролюватися. Оцінка цілісності зони чи компартменту обумовлена функціонуванням системи ідентифікації тварин.

5. В плані біологічного захисту, що реалізується в компартменті, мають бути описані партнерські стосунки й розподіл відповідальності між сектором виробництва і ветеринарним органом. Він також має включати стандартні операційні процедури надання доказів того, що нагляд дійсно проводиться, а системи ідентифікації тварин і простежуваності тварин та практики виробничого менеджменту відповідають тим, що встановлені для компартментів. Крім відомостей, що стосуються офіційного ветеринарного контролю переміщень товарів, в план біологічного захисту мають бути включені: виробничі журнали стад, походження кормів, води та підстилки, результати нагляду, реєстри народження і загибелі, журнали реєстрації відвідувачів, історія смертності й захворюваності (і відповідних розслідувань по них), медикаментозне лікування, вакцинації, документація про навчання персоналу, а також інші критерії, що можуть бути взяті до уваги, як доказ управління ризиками. Види необхідної інформації можуть варіювати залежно від виду тварин і конкретної хвороби (хвороб). В плані біологічного захисту має бути зазначено, яким чином проводиться перевірка виконання означених заходів з метою управління та регулярної переоцінки ризиків для коригування заходів з урахуванням її результатів.

В Статтях 4.4.4. - 4.4.7. описані різні типи зон, що можуть бути створені країнами-учасницями. Але, разом із цим допускається створення й інших типів зон для боротьби з хворобами чи для торгівлі.

Стаття 4.4.4. Безпечна зона

Безпечна зона — це зона, в якій відсутня інфекція чи інвазія в популяції тварин згідно з вимогами Наземного кодексу.

У поєднанні зі Статтями 4.4.2. та 4.4.3. і, залежно від епізоотичної ситуації отримання чи підтримання стану відсутності хвороби може вимагати проведення попереднього або постійного спеціального нагляду через хворобу та нагляду за її переносниками, а також підтримання належного режиму біозахистута санітарних заходів всередині й на кордонах зони. Нагляд має проводитись згідно з положеннями Глави 1.4. та іншим відповідних Розділів Наземного кодексу.

Стан відсутності хвороби може застосовуватися до однієї чи кількох популяцій тварин різних видів, як до домашніх, так і до диких тварин.

Стан відсутності хвороби в зоні зберігається настільки довго, наскільки результати активного нагляду здатні доводити відсутність даної інфекції чи інвазії, а критерії, що застосовувалися для її створення і визнання — дотримуються.

Стаття 4.4.5. Небезпечна зона

Небезпечна зона — це зона в якій підтверджена інфекція чи інвазія, або що визначається такою у відповідних Розділах Наземного кодексу.

Небезпечна зона, в якій доведена інфекція чи інвазія, може бути:

1. зоною країни, де інфекція чи інвазія присутня, і ще не ліквідована, в той час, як інші зони країн можуть бути безпечними; або

2. зоною раніше безпечної країни чи частиною раніше безпечної зони, в яку інфекція чи інвазія була занесена або ж занесена повторно, в той час, як інша частина країни чи зони залишилась незмінною.

Для отримання стану відсутності хвороби в небезпечній зонічи відновлення стану відсутності хвороби після спалаху в безпечній зоні, країни-учасниці мають слідувати рекомендаціям відповідних розділів Наземного кодексу.

Стаття 4.4.6. Зона захисту

Зона захисту може бути створена для збереження стану здоров'я тварин популяції тварин за відсутності хвороби в країні чи безпечній зоні шляхом запобігання занесенню патогену конкретної інфекції чи інвазії з сусідніх країн або зон з іншим станом здоров'я тварин ніж той, що в популяції тварин.

Зона захисту може бути встановлена як тимчасовий захід у відповідь на підвищений ризик захворювання. В такому випадку він може тривати до 24 місяців.

Зона захисту може бути створена в межах чи за межами безпечної зони або у межах безпечної країни.

Біозахист та санітарні заходи мають застосовуватися в зоні захисту на основі систем управління тваринами, епізоотології конкретної хвороби, що розглядається, та епізоотичної ситуації, що склалася в сусідніх країнах чи небезпечних зонах.

На додаток до загальних положень Статті 4.4.2. і принципів, викладених в Статті 4.4.3. Ці заходи мають включати посилення офіційного ветеринарного контролю переміщень, ідентифікації тварин і простежуваності тварин, аби гарантувати, що тварини в зоні захисту чітко відмежовані від інших популяцій. Вакцинація сприйнятливих тварин відповідно положень Глави 4.18. також може застосовуватися.

Спеціальний нагляд відповідно положень Глави 1.4. і відповідна глава, присвячена конкретній хворобі, має бути реалізований у зоні захисту і на решті території країни чи зони, включаючи нагляд за дикою фауною і переносниками, якщо це необхідно.

Якщо станом здоров'я тварин у встановленій зоні захисту змінюється у зв'язку з виникненням випадку, то стан здоров'я тварин в іншій частині країни чи зони не змінюється, за умови, що вжиті заходи запобігають поширенню хвороби та дозволяють наступне встановлення зони стримування відповідно положень Статті 4.4.7.

Якщо інше не зазначено у відповідних розділах Наземного кодексу, що стосуються конкретних хвороб, якщо стан здоров'я тварин у встановленій зоні захисту змінюється внаслідок вакцинації, то стан здоров'я тварин в іншій частині країни чи зони не змінюється.

Відносно хвороб, щодо яких СОЗТ офіційно визнає стан здоров'я тварин:

• зона захисту вважається ефективно встановленою, якщо були застосовані умови, описані у цій Статті та у відповідних Розділах, що стосуються конкретних хвороб, і документальні докази було надано та прийняті СОЗТ;
• якщо учасник бажає запровадити постійну зону захисту, то необхідно слідувати процесу офіційного визнання СОЗТ відповідно положень Глави 1.6. та відповідного Розділу, присвяченого конкретній хворобі.

Стаття 4.4.7. Зона стримування

1. У разі виникнення спалахів в країні чи безпечній зоні, раніше безпечній відносно хвороби, для мінімізації наслідків для решти території країни або зони може бути встановлена зона стримування, що охоплює всі епізоотичного пов'язані осередки.

2. Зона стримування є небезпечною зоною, що має управлятися таким чином, щоб можна було довести походження товарів для міжнародної торгівлі, з цієї зони стримування чи з-поза її меж.

3. Запровадження зони стримування має відбуватись шляхом оперативного реагування, на основі зарання підготовленого плану дій на випадок надзвичайної події, що включає:

   • належний контроль за переміщенням тварин і товарів з моменту оголошення підозри про хворобу;

   • проведення після підтвердження інфекції чи інвазії, епізоотологічного розслідування (по попередньому і наступному за реєстрацією спалаху періодах) для доказів того, що спалахи хвороби епізоотично-пов’язані та перебувають у межах визначеної зони стримування;

   • звернення до політики вимушеного забою чи інших ефективних стратегій протидії, спрямованих на викорінення хвороби;

   • ідентифікація тварин сприйнятливої популяції у зоні стримування, для доказів їх походження із зони стримування;

   • посилення пасивного та спеціального нагляду, згідно з положеннями Глави 1.4.для збору доказів відсутності інфекціїчи інвазії на території країни або зони;

   • запровадження режиму біозахисту для підтримання стану здоров'я тварин, що включає постійний нагляд та контроль за переміщенням тварин, товарів та фомітів у зоні стримування та вивезення з неї, згідно з положеннями Глави, присвяченої даній хворобі списку СОЗТ (за наявності), з метою запобігання розповсюдженню інфекцій чи інвазій на решту території країни або зони.

4. Зона стримування вважається запровадженою ефективно, коли доведено, що:

   АБО

   1. не було нових випадків у зоні стримування впродовж, як мінімум двох інкубаційних періодів, починаючи з дати ліквідації останнього виявленого випадку;

   АБО

   2. зона стримування охоплює небезпечну зону, де можуть мати місце нові випадки, а також зону захисту, де не було жодних випадків впродовж, як мінімум двох інкубаційних періодів, після запровадження вищеописаних заходів і яка відокремлює небезпечну зону від решти території країни або зони.

5. стан відсутності хвороби на територіях за межами зони стримування призупиняється до запровадження зони стримування. Після запровадження зони стримування території поза зоною стримування набувають стану відсутності хвороби.

6. Відновлення стану відсутності хвороби у зоні стримування має відбуватись згідно з положеннями протоколу, визначених у Розділах, присвячених хворобам списку СОЗТ, а за відсутності останніх — відповідати вимогам Статті 1.4.6.

7. У разі виявлення випадку інфекції чи інвазії, відносно якої була запроваджена дана зона стримування чи в межах зона стримування, визначеній в підпункті (а) чи в зоні захисту, визначеній в підпункті (b), решта території країни частина країни або зони визнається небезпечною зоною.

Стаття 4.4.8. Взаємовизнання стану країни чи зони країнами, торговими партнерами

Хоча СОЗТ і встановило процедури офіційного визнання станів по ряду інфекцій (див. Главу 1.6.). Стосовно інших інфекцій чи інвазій країни можуть визнавати стан інших раїн чи зон шляхом процесу взаємного визнання. Торгові партнери мають обмінюватися інформацією, для визнання субпопуляцій на їх території. В рамках процедури визнання стану рекомендується завчасно, до виникнення спалаху хвороби визначати параметри й укладати угоди про обов'язкові вимоги.

Ветеринарна служба країни-експортера має бути готова надати докази ветеринарній службі країни-імпортера про підстави наділення тієї чи іншої зони або компартменту з відповідним станом здоров'я тварин.

Країна-експортер має бути готова довести, обґрунтовуючи детальною документацією, що надається країні-імпортеру, що вона виконує рекомендації Наземного кодексу, стосовно створення й підтримання цієї зони чи компартменту.

Згідно з вимогами Статті 5.3., країна-імпортер має визнати існування цієї зони чи компартменту, за умови, що в ній проводяться відповідні заходи, передбачені положеннями Наземного кодексу, і що ветеринарний орган країни-експортера здатен довести ефективність цих заходів.

NB: вперше прийнятий у 1998 році; останнє оновлення, прийняте у 2021 році.