Оригінал

ЧУМА КОНЕЙ АФРИКАНСЬКА

ЕТІОЛОГІЯ

Класифікація збудника

Чума коней африканська (ЧКА) викликається вірусом родини Reoviridae роду Orbivirus. Існує 9 антигенно-відмінних серотипів вірусу ЧКА (ВЧКА), ідентифікованих шляхом нейтралізації вірусу, але деяка перехресна реакція спостерігалася між 1 і 2, 3 і 7, 5 і 8 та 6 і 9. Перехресних реакцій з іншими відомими орбівірусами не відмічали.

Стійкість до фізичних і хімічних впливів

ЕПІЗООТОЛОГІЯ

• Хвороба проявляє як сезонну (пізнє літо/осінь), так і епізоотичну циклічну захворюваність, причому захворювання пов’язано із засухами, що супроводжуються сильними дощами. ВЧКА здатний зимувати, принаймні в більш м’якому кліматі, де виживають дорослі Culicoides.
• Основні епізоотії виникають на півдні Африки й тісно пов’язані з теплою (Ель-Ніньо) фазою Ель-Ніньо/Південне коливання (ЕНПК).
• Смертність серед коней становить 70-95%, мулів — близько 50%, а ослів — близько 10%,
  • за винятком легкої лихоманки, інфекція у зебр та африканських віслюків є субклінічною;
  • тривалість вірусемії у зебр (до 40 діб).

Носії

• Постійними носіями ВЧКА є непарнокопитні: коні, мули, осли та зебри.
• Вважається, що зебри є основним резервуаром.
• Собаки отримують надгостру смертельну інфекцію після споживання зараженої конини, але не є кращим носієм Culicoides spp. і навряд чи відіграватимуть роль у передачі.
• Серопозитивність проявляли різноманітні дикі м’ясоїдні тварини, такі як гієни (Crocuta crocuta), шакали (різновиди Canis), африканські дикі собаки (Lycaon pictus), гепарди (Acinonyx jubutus), леви (Panthera leo) і великі плямисті генети (Genetta maculata), що здатні заражатися під час поїдання заражених зебр.
• Деякі автори повідомляють, про наявність антитіл до серотипів ВГК (наприклад, серотип 4) у м’ясоїдних тварин, за їх відсутності у непарнокопитних цього регіону.
• Також є повідомлення про серопозитивних травоїдних тварин, включаючи одногорбих верблюдів (Camelus dromedarius), овець, кіз, африканських слонів (Loxodonta africana), чорних (Diceros bicornis) та білих носорогів (Ceratotherium simum).
• Спроби експериментального зараження продемонстрували сероконверсію, без доказів реплікації вірусу в африканських слонів та сероконверсію у гієн, тоді як у норок (Mustela vison) сероконверсія чи реплікація вірусу не проявлялась.
• Роль серопозитивних тварин залишається все ще незрозумілою, і в жодних тварин, окрім однокопитих, не відмічали сероконверсії чи реплікації ВЧКА.
• Африканська чума коней – це не зооноз.

Передача інфекції

• Не передається при контакті.
• Природним шляхом передачі є біологічний вектор Culicoides spp. Відомо, що C. imicola та C. bolitinos передають ВЧКА у природних умовах; C. imicola є основним переносником.
  • Інші види Culicoides також здатні проявлятись як вектори. До них належать види, виявлені за межами ензоотичного регіону, такі як C. variipennis, що зустрічається в Північній Америці та є ефективним переносником ВЧКА в лабораторії, та C. brevitarsis – поширений в Австралії.
• Епізодичний шлях передачі: комарі – Culex, Anopheles та Aedes spp.; кліщі – Hyalomma, Rhipicephalus; і, можливо, кусючі мухи – Stomoxys та Tabanus.
• ВЧКА також було виділено з кліщів верблюдів – Hyalomma dromedarii в Єгипті, а кліщ собак Rhipicephalus sanguineus міг передавати ВЧКА від собак у лабораторії.
• М’які вологі умови та висока температура сприяють присутності комах-переносників.
• Вітер сприяв рознесенню заражених Culicoides при деяких епізоотіях.
• Перенесення Culicoides spp. на значні відстані (700 км над водою, 150 км над сушею) обумовлено вітрами.

Джерела вірусу

• Внутрішні органи та кров заражених коней.
• Сперма, сеча та майже всі виділення під час вірусемії, але жодні дослідження не підтвердили передачу.
• Вірусемія зазвичай триває 4–8 діб у коней, але може тривати до 21 доби.
• Вірусемія у зебр може тривати до 40 діб. Повідомляється, що вірусемія в ослів триває до 28 діб.
• Собаки заражаються, при поїданні зараженої конини, експериментально вдавалось заразити оральним шляхом, а також через підшкірні чи внутрішньовенні введення.
• Тварини, що одужали, не залишаються вірусоносіями.

Поширення

Завдяки векторній моделі передачі ЧКА проявляється сезонно, коли переносники найбільш активні (після сезону дощів у тропіках, влітку та восени в регіонах з помірним кліматом).

ВЧКА є ензоотичним у тропічних і субтропічних районах Африки, на південь від Сахари, від Сенегалу на заході до Ефіопії й Сомалі на сході та поширюється на південь аж до Південної Африки.

Вірус неодноразово поширювався зі свого африканського басейну впродовж останнього століття та викликав серйозні спалахи на нещодавно безпечних територіях: у 1943–1944 рр. в Єгипті, Сирії, Йорданії, Лівані та Палестині, а в 1959–1960 рр. — спалахи, що спричинили загибель понад – на Близькому Сході та в Південно-Західній Азії (Кіпр, Туреччина, Ліван, Іран, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина, Пакистан та Індія) виявлено 300 000 однокопитих. У 1965 році ЧКА було вперше зареєстровано в Марокко, перш ніж досягти Алжиру й Тунісу та перетнути Гібралтарську протоку в Іспанії в 1966 році. Усі ці останні спалахи були спричинені вірусами серотипу 9.

У 1987 році Європа зіткнулася з другою епізоотією ЧКА, цього разу спричиненою вірусом серотипу 4. Вона почалася в провінції Мадрид, але, хоча й були вжиті значні заходи боротьби (38 000 непарнокопитних було вакциновано), ЧКА успішно поширилася на південь Іспанії в 1988 р., в Португалію та Марокко в 1989 році. Високий рівень смертності та заходи контролю, вжиті для обмеження циркуляції ВЧКА, мали значний вплив на міжнародну торгівлю кіньми та конярство в небезпечних країнах і спричинили значні економічні втрати. Понад 2000 коней загинуло в 1989 році. Іспанія та Португалія остаточно позбулись ВЧКА в 1991 році.

З 2007 року серотипи 2 та/чи 7 ВЧКА несподівано поширилися в кількох країнах Західної та Східної Африки, де історично виділявся лише серотип 9. Вони викликали численні спалахи з легкими клінічними проявами.

Це нещодавнє поширення ВЧКА викликає значне занепокоєння з огляду на досвід із близькоспорідненим вірусом катаральної хвороби (BКХ), що показав, що BКХ здатний легко та швидко поширюватися в Середземноморському басейні, досягнувши Північної Африки.

ЧКА є однією з хвороб, для яких СОЗТ має процедуру офіційного визнання стану здоров'я тварин відносно хвороби. Для отримання додаткової інформації відвідайте портал станів на сайті СОЗТ [https://www.woah.org/en/what-we-do/animal-health-and-welfare/official-disease-status/].

Щоб отримати більш свіжу детальну інформацію про поширеність цієї хвороби у світі, див. інтерфейс Світової інформаційної системи здоров'я тварин СОЗТ (ВІСЗТ) [https://wahis.woah.org/#/home].

ДІАГНОСТИКА

Інкубаційний період в однокопитих становить приблизно від 3 діб до 2 тижнів (зазвичай <9 діб), причому серцева форма перебігу зазвичай розвивається пізніше, ніж легенева. Експериментальні зараження показують, що інкубаційний період потенційно може тривати 21 добу.

Для цілей Наземного кодексу СОЗТ інфекційний період для ЧКА у домашніх коней становить 40 діб.

Клінічна діагностика

• Існує чотири основні форми прояву хвороби.
• У більшості випадків субклінічна серцева форма виникає раптово та супроводжується вираженою задишкою й іншими ознаками, типовими для легеневої форми.
• Часом, може виникати нервова форма прояву.
• Захворюваність та смертність залежать від виду тварин, попереднього імунітету та форми перебігу.
  • Коні особливо вразливі, коли переважають змішані та легеневі форми; смертність зазвичай становить від 50% до 95%.
  • Мули: смертність серед яких становить близько 50%; Європейські та азійські осли: смертність – 5–10%; Африканські осли та зебри: гинуть ще рідше.
• Тварини, що одужали від ЧКА, мають хороший імунітет до основного серотипу інфекції та частковий – до інших серотипів.
• Раптова смерть інколи настає без попередніх ознак.

Субклінічна форма (Чума коней африканська)

• Лихоманка (40–40,5°C).
• Легка форма; загальне нездужання впродовж 1-2 діб.
• Інколи загибель.

Підгостра, набрякова чи серцева

• Лихоманка (39–41°C).
• Набряк надочної ямки, повік, тканин морди, шиї, грудної клітки, грудної клітки та плечей.
• Смертність зазвичай становить 50% або вище; гинуть зазвичай впродовж 1 тижня.

Надгостра, респіраторна чи легенева

• Лихоманка (40–41°C).
• Задишка, спазматичний кашель, розширені ніздрі, з яких витікає піниста рідина.
• Почервоніння кон'юнктиви.
• Перебіг – майже завжди летальний; смерть настає від аноксії впродовж 1 тижня.

Гостра чи змішана форма (серцево-легенева)

• Досить часта.
• Легкий характер ураження легенів, ознаки, що не прогресують, набряки та випоти.
• Смертність: приблизно 70–80% чи більше.

Інфекція у собак

• Найбільш поширена форма прояву у собак – легенева.
• Летальні випадки в собак описані, під час епізоотій внаслідок поїдання зараженого м'яса.

Ураження

• Легенева форма:
  • міждольковий набряк легень;
  • гідроперикард, плевральний випіт;
  • набряк грудних лімфовузлів;
  • петехіальні крововиливи в перикард;
  • субкапсулярні крововиливи в селезінку, застійні явища в корковій речовині нирок, набрякова інфільтрація навколо аорти та трахеї й петехіальні крововиливи на різних серозних і плевральних покровах;
  • ураження травного каналу, що може супроводжуватись гіперемією та петехіями в тонкому і товстому кишківнику, а також гіперемія дна шлунку.
• Серцева форма:
  • підшкірні й внутрішньом’язові жовті драглисті набряки на фасціях голови, шиї та плечей, інколи на грудях, черевній частині та стегнах.
  • поширеним явищем є епікардіальний та ендокардіальний екхімози, міокардит та гідроперикард.
  • Ураження, схожі на легеневу форму, також виявляють в травному каналі. Крім того, помітний підслизовий набряк може спостерігатися в сліпій, товстій та прямій кишках.
  • Інколи відмічають асцит.
  • Легені зазвичай нормальні чи злегка набряклі/наповнені, а грудна порожнина інколи містить надлишок рідини.

Диференційна діагностика

• Анемія коней інфекційна.
• Артеріїт коней вірусний.
• Енцефалоз коней.
• Піроплазмоз.
• Пурпура геморагічна.
• Сибірка.
• Трипаносомоз.
• Хендравіроз.

Лабораторна діагностика

Зразки

Виявлення збудника

• Не згорнуту цільну кров беруть з відповідним антикоагулянтом на ранній гарячковій стадії та відправляють до лабораторії при температурі 4°C.
• Зразки селезінки, легенів і лімфатичних вузлів, відібрані від щойно загиблих тварин, поміщають у відповідні транспортні середовища та, не заморожуючи, відправляють до лабораторії при температурі 4°C.

Серологія

• Переважно спарені зразки сироваток слід відбирати з інтервалом у 21 добу та зберігати в замороженому стані при температурі –20°C.

Процедури

Виділення вірусів

• Культура клітин, таких як нирки зародків хом’яка-21 (BHK-21), нирки мавп (MS), або нирки африканських зелених мавп (Vero) чи клітин комах (KC).
• Внутрішньовенно в ембріонах яєць.
• Інтрацеребрально в новонароджених мишенят.

Виявлення вірусів

• Полімеразна ланцюгова реакція зі зворотною транскрипцією в режимі реального часу (RT-PCR) – є високочутливою технологією, що дозволяє виявити дуже малу кількість копій молекул РНК.
• Імуноферментний аналіз (ІФА) – швидке виявлення антигену ВЧКА в крові, селезінці та надосадовій рідині культури клітин.

Типування ВЧКА

• Реакція нейтралізації (VN) стала методом вибору для типування, а також «золотим» стандартом для ідентифікації ВЧКА, ізольованих з природних зразків за допомогою типоспецифічної антисироватки.
• Розробка типоспецифічної RT-PCR на основі гелю та RT-PCR у реальному часі з використанням гібридизаційних зондів для ідентифікації та диференціації генотипів ВЧКА забезпечує швидкий метод типування ВЧКА у зразках тканин і крові. Існує хороша кореляція між результатами, отриманими за допомогою типоспецифічної RT-PCR та реакцією VN, однак чутливість цих аналізів нижча, ніж чутливість, отримана за допомогою діагностичної групи RT-PCR типування в реальному часі дев’яти типів ВЧКА також виконаних із зондами, розробленими з набору клонованих повнорозмірних генів VP2.

Серологічна діагностика

Коні, що пережили природне зараження, виробляють антитіла проти заразного серотипу впродовж 8–12 діб після зараження.

• Блокування ІФА.
• Непрямий ІФА.
• Зв'язування комплементу.
• Нейтралізації вірусу.

Для отримання більш детальної інформації щодо методології лабораторної діагностики, зверніться, будь ласка, до Глави 3.6.1 Чума коней африканська останнього видання Посібник з діагностики та вакцинопрофілактики для наземних тварин СОЗТ заголовком «Методи діагностики».

ПРОФІЛАКТИКА ТА КОНТРОЛЬ

• Ефективного лікування немає.

Санітарна профілактика

Безпечні території, регіони та країни

• Визначте вірус і серотип.
• Встановіть суворий карантин і контроль переміщення.
• Розгляньте можливість вимушеного забою заражених і контактних непарнокопитних.
• Утримуйте всіх непарнокопитних в захищеному від комах приміщенні, принаймні від сутінків до світанку, коли Culicoides найбільш активні.
• Запровадьте заходи боротьби з переносниками: знезаразьте місця виплоду Culicoides, використовуючи засоби дезінсекції, інсектициди та/чи ларвоциди (засоби, що згубно діють на личинок комах).
• Контролюйте гарячку принаймні двічі на день: помістіть коней з гарячкою у стайні без комах, чи піддайте їх вимушеному забою.
• Подумайте про вакцинацію,
  • ідентифікуйте вакцинованих тварин;
  • доступні вакцини є атенуйованими;
    • спричиняють вірусемію та теоретично здатні споріднитись з вірусом, що спричинив спалах;
    • спричиняють порушення розвитку організму.

Небезпечні території, регіони та країни

• Щорічна вакцинація.
• Контроль переносників.
• Обмеження переміщень.

Ветеринарна профілактика

• Атенуйовані (моновалентні та полівалентні) живі вакцини для вакцинації коней, мулів та ослів наразі є комерційно доступними.
• Наявні на цей час вакцини, спричинюють порушення розвитку приплоду у вагітних кобил, а вакцинні штами можуть передаватися векторами Culicoides.
• Інактивовані чи субодиничні вакцини наразі комерційно не виробляються.
• Вакцинація незаражених коней:
  • Полівалентна жива атенуйована вакцина – комерційно доступна у деяких країнах.
  • Моновалентна жива атенуйована вакцина – після типування вірусу.
  • Моновалентна інактивована вакцина – комерційно недоступна.
  • Серотип-специфічна субодинична вакцина – наразі розробляється.

Для отримання більш детальної інформації щодо вакцин, зверніться, будь ласка, до Глави 3.6.1 Чума коней африканська останнього видання Посібник з діагностики та вакцинопрофілактики для наземних тварин СОЗТ під заголовком «Методи діагностики».

Для отримання більш детальної інформації щодо безпечної міжнародної торгівлі наземними тваринами та продукцією з них, зверніться до останнього видання Кодексу здоров’я наземних тварин.

ДОВІДКОВА ТА ІНША ІНФОРМАЦІЯ

• Brown C. & Torres A., Eds. (2008). – USAHA Foreign Animal Diseases, Seventh Edition. Committee of Foreign and Emerging Diseases of the US Animal Health Association. Boca Publications Group, Inc.
• Coetzer J.A.W., & Tustin R.C., Eds. (2004). – Infectious Diseases of Livestock, 2nd Edition. Cape Town, South Africa: Oxford University Press Southern Africa.
• Fauquet C., Fauquet M. & Mayo M.A., Eds. (2005). – Virus Taxonomy: VIIIth Report of the International Committee on Taxonomy of Viruses. London: Elsevier/Academic Press.
• Mellor P.S. & Hamblin C. (2004). – African Horse Sickness: Review Article. Vet. Res., 35, 445– 466.
• Zientara S., Weyer C.T. & Lecollinet S. (2015). African Horse Sickness. Rev. Sci. Tech. Off. Int. Epiz., 34, 315–327.
• Spickler A.R. & Roth J.A. (2015). – Technical Fact Sheets. Website accessed in 2016. Iowa State University, College of Veterinary Medicine, Updated February 2015 http://www.cfsph.iastate.edu/DiseaseInfo/factsheets.htm
• World Organisation for Animal Health (2020). – Manual of Diagnostic Tests and Vaccines for Terrestrial Animals. OIE, Paris.
• World Organisation for Animal Health (2020). – Online World Animal Health Information Database (WAHID). Website accessed in 2016. http://www.oie.int/wahis/public.php?page=home
• World Organisation for Animal Health (2020). – Terrestrial Animal Health Code. OIE, Paris.

*
* *